Обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не

Світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирав, льох

Чорніє... Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже лід

Паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска — біла... Достатків

Більше, й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича,

Зосталося їм днів на десять поля... Після судів та пересудів, — після

Двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному

Писареві, одсудили Мотрі землю громадою...

Не журись. Чіпко, — каже, радіючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й

Своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка... Одберу місцину, картоплі

насаджу, — на зиму буде!.. І к різдву загодуємо свиню... Сало продамо Обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не,

М'ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з насі Хай тепер наші вороги

Сміються, нехай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні

Удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася

З-під його гострого погляду, смілого поступу?..

Ой, ні! Життя, — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді

Тільки що сповнилось п'ятнадцять літ. Баба вже була стара-стара, як

Молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, хіба у

Палючий день вийде Обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не було з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині

Руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени все жаліється та

жаліється Мотрі:

Оже, дочко, щось мені погано... Так погано, так погано! Чую, наче в

Мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не

Знаю, чи й є вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...

Так казала Оришка звечора, а до світа — й богу душу оддала.

Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах... Та ж

Баба — тільки очі заплющила, рот зціпила... Прийшов піп, дяк, зійшлися

Люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили Обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не в яму, загребли...

Мотря плаче. Чіпка не плаче... Йому тільки чогось страшно, жалко... —

Нема баби... — думає він. — Умерла баба... не буде більше баби...

Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?..»

Темна мара встала в Чілчиній думці, як страшидло яке, холодне,

непривітне... Говори, дивись, — а тут... зуби зціпило, язик одібрало,

Очі заклепило... Кидають у землю, — темнота непривітная, німота

непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв'як плазує —

Холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до

Тіла...

«Ух!.. гидко... страшно!...» Чіпка здригнув. «І від кого се? —

Запитувала його злякана думка. — Кажуть, від бога?.. Смерть Обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не від бога?..


documentajjhpzl.html
documentajjhxjt.html
documentajjieub.html
documentajjimej.html
documentajjitor.html
Документ Обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не